Сквер «Танкістів» у Кам’янці-Подільському відомий, мабуть, усім мешканцям цього міста – починаючи корінними жителями і закінчуючи студентством. Парк – місце «загальних зборів»…Тут щодня проходять безліч людей: хтось однохвилинно перебігає алейкою, поспішаючи кудись, хтось зупиняється, побачивши знайомого, а шумна компанія порушує тишу, яка покликана берегти славу. Тут безліч людей, але тут немає нікого.
Справжній осінній день помітний особливо тут, у сквері, де, сидячи на лавочці, намагаєшся не звертати увагу на навколишній шум. Говорять, що жовтий – колір ностальгії. Отже, тут ностальгія… А за чим? Зрозумієш лише тоді, коли проникнеш у таємну душу цього майже півстолітнього скверу.
Відчуваю під ногами холодну бруківку, але йти звідси чомусь не хочеться. Тут, серед усіх, можна побути на одинці: на одинці з собою, з природою (ну принаймні, хоч якоюсь її крапелькою в урбанізованому місті!), подумати і поспостерігати. Чому тут все реальне тепер здається награним – звуки, перехожі, почуття? Невже світ – це дійсно великий театр, у якому навіть пилинка має свою головну роль?
Купи жовтого, багряного і навіть ще десь зеленого листя привертають увагу. Разом їм мабуть безпечніше? І от, раптовий порив прохолодного, переплетеного з променями сонця, осіннього вітру піднімає над землею чудовий танок «красивого і засміченого». Один із листочків поривчасто біжить уперед, залишаючи решту веселого товариства позаду. Він підлітає вище і вище, ніби знову намагається вхопитися за гілочку, з якої нещодавно впав. Навіщо йому це? Чому він не може бути таким як інші – змиритися з усім, радіти, крутитись, непорушно лежати і «вмирати»?
Люди теж як листочки, якими грається вітер долі…
Іду задуманими алеями. Цікаво, а що думають оточуючі? Чи намагаються вони відчути те ж, що і я? Але тут кожен живе у своєму світі… Дзвінкий дитячий сміх пронизує осіннє повітря. Так, мабуть для дітей парк є хорошим місцем відпочинку. А більше? Колись, гуляючи цими ж місцями, вони навіть не задумаються, що цей сквер – святе місце їхнього дитинства та юності. «Єдине, що мене пов’язує з цим парком – любов до дитини. Сергійкові тут найбільше подобається», - говорить Марина, корінна кам’янчанка, яка виросла тут же, а тепер не бачить елементарного зв’язку з минулим.
Зупиняюся біля зручної лавочки. Мимоволі зав’язую розмову з сусідами. Для Олега та Дмитра тут немає нічого особливого – просто «зажигалка», як і для багатьох із молоді. «Пляшка пива і свіжий вітерець допомагають розрядити атмосферу напруженого дня, а ввечері тут і «зняти» когось можна!», – посміхаються хлопці. Невже це все? Чому вони не помічають чарівності цього місця, де можна зустріти свою долю і знайти себе, а не просто п’яною компанією весело провести час.
Час іти… Подумки прощаюся з деревами, які сьогодні відкрили мені свою таємницю… Говорять, що коли падає зірка потрібно загадувати бажання. Невже я потрапила під зорепад? Беру маленьку найяскравішу зірочку в руки і загадую бажання…
Альона Паламар
Справжній осінній день помітний особливо тут, у сквері, де, сидячи на лавочці, намагаєшся не звертати увагу на навколишній шум. Говорять, що жовтий – колір ностальгії. Отже, тут ностальгія… А за чим? Зрозумієш лише тоді, коли проникнеш у таємну душу цього майже півстолітнього скверу.
Відчуваю під ногами холодну бруківку, але йти звідси чомусь не хочеться. Тут, серед усіх, можна побути на одинці: на одинці з собою, з природою (ну принаймні, хоч якоюсь її крапелькою в урбанізованому місті!), подумати і поспостерігати. Чому тут все реальне тепер здається награним – звуки, перехожі, почуття? Невже світ – це дійсно великий театр, у якому навіть пилинка має свою головну роль?
Купи жовтого, багряного і навіть ще десь зеленого листя привертають увагу. Разом їм мабуть безпечніше? І от, раптовий порив прохолодного, переплетеного з променями сонця, осіннього вітру піднімає над землею чудовий танок «красивого і засміченого». Один із листочків поривчасто біжить уперед, залишаючи решту веселого товариства позаду. Він підлітає вище і вище, ніби знову намагається вхопитися за гілочку, з якої нещодавно впав. Навіщо йому це? Чому він не може бути таким як інші – змиритися з усім, радіти, крутитись, непорушно лежати і «вмирати»?
Люди теж як листочки, якими грається вітер долі…
Іду задуманими алеями. Цікаво, а що думають оточуючі? Чи намагаються вони відчути те ж, що і я? Але тут кожен живе у своєму світі… Дзвінкий дитячий сміх пронизує осіннє повітря. Так, мабуть для дітей парк є хорошим місцем відпочинку. А більше? Колись, гуляючи цими ж місцями, вони навіть не задумаються, що цей сквер – святе місце їхнього дитинства та юності. «Єдине, що мене пов’язує з цим парком – любов до дитини. Сергійкові тут найбільше подобається», - говорить Марина, корінна кам’янчанка, яка виросла тут же, а тепер не бачить елементарного зв’язку з минулим.
Зупиняюся біля зручної лавочки. Мимоволі зав’язую розмову з сусідами. Для Олега та Дмитра тут немає нічого особливого – просто «зажигалка», як і для багатьох із молоді. «Пляшка пива і свіжий вітерець допомагають розрядити атмосферу напруженого дня, а ввечері тут і «зняти» когось можна!», – посміхаються хлопці. Невже це все? Чому вони не помічають чарівності цього місця, де можна зустріти свою долю і знайти себе, а не просто п’яною компанією весело провести час.
Час іти… Подумки прощаюся з деревами, які сьогодні відкрили мені свою таємницю… Говорять, що коли падає зірка потрібно загадувати бажання. Невже я потрапила під зорепад? Беру маленьку найяскравішу зірочку в руки і загадую бажання…
Альона Паламар
Комментариев нет:
Отправить комментарий